Марчук Євген Кирилович

Марчук Євген Кирилович – український державний діяч, 6-й Прем’єр-міністр України (керував урядом: 6 березня 1995 (до 8 червня) — 27 травня 1996), генерал армії України, кандидат юридичних наук.

maxresdefault (1)

Фото: youtube.

Народився 28 січня 1941 р. в с. Долинівка, Гайворонського району Одеської області (нині Кіровоградська область) у селянській родині, – повідомляє Вікіпедія.

Біографія

 У 1963 р. закінчив філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна за спеціальністю учитель української мови і літератури.

Від 1963 р. працював у Комітеті державної безпеки УРСР: 14 років був на оперативній і 17 років на керівній роботі в системі розвідки та контррозвідки. Пройшов усі службові щаблі КДБ УРСР: від молодшого лейтенанта до генерала.Генерал армії України (звання присвоєно указом Президента України 23 березня 1994 р.).

5 червня 1991 р. на засіданні Верховної Ради УРСР конституційною більшістю (344 голоси — «за») був призначений Державним міністром з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР.

За поданням Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука 6 листопада 1991 року Є.Марчук конституційною більшістю (307 — «за») Верховної Ради першого демократичного скликання на конкурсній основі був призначений першим Головою Служби безпеки України (1991–1994).

Указом Президента України Л.Кравчука (N 348/94) від 1 липня 1994 року (між першим і другим туром президентських виборів 1994 року) Є.Марчук призначається віце-прем’єр-міністром в Уряді В.Масола, відповідальним за організаційно-правове, фінансове і соціальне забезпечення всієї оборонної і правоохоронної системи держави.

31 жовтня 1994 року Указом Президента Л. Кучми (N 647/94) Є.Марчук призначається першим віце-прем’єр-міністром України — Головою Координаційного комітету при Президентові України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю.

У зв’язку із тим, що Прем’є-міністр В. Масол подав у відставку з посади керівника Уряду, Президент Л.Кучма указом від 3 березня 1995 року (N 166/95) призначив Є.Марчука виконувачем обов’язків Прем’єр-міністра.

Під час підписання Конституційного договору між президентом і парламентом (08.06.1995. № 1к/95-ВР) Указом Президента Л. Кучми (N 433/95) Перший віце-прем’єр-міністр Євген Марчук призначений Прем’єр-міністром України.

Згідно із тодішнім законодавством, Марчук, будучи державним службовцем, мав право балотуватися до Верховної Ради України. У грудні 1995 р. на довиборах до Верховної Ради по Миргородському виборчому округу (№ 324) був обраний народним депутатом у першому турі (його підтримали 83,71% виборців при шести претендентах). У парламенті був обраний до Комітету з питань оборони і державної безпеки, а у жовтні 1996 року очолив фракцію «Соціально-ринковий вибір».

Розбіжності у поглядах із президентом і його оточенням на подальший розвиток держави все більше давалися взнаки і Президент Л.Кучма своїм Указом від 27 травня 1996 року (N 378/96) увільнив Марчука «з посади Прем’єр-міністра України у зв’язку з виконанням ним функцій і повноважень народного депутата України на постійній основі». Пояснення Адміністрацією Президента Л.Кучми такого рішення в публічному дискурсі набуло фольклорного виразу: «за створення власного політичного іміджу».

У березні 1998 року на чергових виборах до Верховної Ради України, не вступаючи у члени партії СДПУ(о), увійшов під другим номером до першої п’ятірки її списку, очолюваного президентом України Л.Кравчуком (1991–1994). Ставши народним депутатом, був обраний керівником фракції СДПУ(О) (04.-12.1998), а згодом очолив Комітет з питань соціальної політики та праці (07.1998-02.2000). Через те, що СДПУ(о) прийняла рішення підтримати Л.Кучму на президентських виборах 1999 року, Є.Марчук у грудні 1998 р. склав із себе повноваження керівника фракції цієї партії в парламенті, а невдовзі взагалі вийшов з її складу і приєднався до депутатської групи «Незалежні» (05.1999-03.2000).

Євген Марчук, маючи відповідну підготовку і цілісну систему поглядів на подальший розвиток держави і суспільства, заявив про участь у президентських виборах 1999 р. Його підтримали партії Всеукраїнське політичне об’єднання «Державна самостійність України», Конгрес українських націоналістів, Партія «Соціал-демократичний союз», Українська республіканська партія, Українська селянська демократична партія, Християнсько-народний союз, низка регіональних організацій Всеукраїнської партії трудящих, які створили Всеукраїнське громадське об’єднання «У XXI сторіччя — з Євгеном Марчуком».

Попри шалену дискредитаційну кампанію з боку діючої влади і технічних кандидатів у президенти, Є.Марчук у першому турі набрав 2 138 356 голосів (8,13%), посівши 5 місце з 13 претендентів.

Президент Л. Кучма, прагнучи гарантувати свою перемогу у другому турі, для чого була необхідною підтримка електорату Євгенія Марчука, запропонував йому обійняти посаду Секретаря Ради національної безпеки і оборони України (РНБОУ). Тоді в політичних колах з‘явилася думка, що таким чином Кучма повторить щодо Марчука російський так званий «варіант Лебедя» — призначення президентом РФ Б.Єльциним секретарем Ради Безпеки РФ популярного генерала О.Лебедя, в період між першим і другим туром президентських виборів, і швидке зняття його з посади невдовзі після перемоги Єльцина на виборах. Щодо цього у Є.Марчука був вагомий запобіжник: рішення про згоду на пропозицію президента приймалося на спільному із ним засіданні представників політичних партій, які підтримували його як кандидата в президенти. В той же час згода Є.Марчука обійняти посаду Секретаря РНБО базувалася на взаємних домовленостями із Л.Кучмою щодо надання йому можливості здійснити на цій посаді перш за все заходи по боротьбі з організованою злочинністю, що було одним з ключових положень його виборчої програми. Указом Президента Л.Кучми від 10 листопада 1999 року (N 1453/99) Є.Марчук був призначений Секретарем Ради національної безпеки і оборони України.

З червня 2003 р. по вересень 2004 р. — Міністр оборони України.

19 травня 2008 призначений радником (поза штатом) президента Ющенка.

10 грудня 2014 року очолив Міжнародний секретаріат з безпеки та цивільної співпраці між Україною та НАТО. За словами Валентина Наливайченка, Євген Марчук представлятиме і координуватиме всю діяльність міжнародної співпраці в питаннях безпеки у форматі Україна-НАТО, Україна-ЄС.

Відзнаки та нагороди

Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (27 січня 2001) — за визначні заслуги у зміцненні національної безпеки України, плідну державну і політичну діяльність;

Нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора, Командорським Хрестом із зіркою за заслуги перед Республікою Польща, 7-ма медалями, іменною вогнепальною зброєю. Лауреат Міжнародної української премії ім. Г.Сковороди (1997).

Родина

Сьогодні улюблена жінка Євгена Марчукаредактор щоденної газети “День” Лариса Івшина. “Ларисадивовижна жінка. Я нею постійно захоплююся. Вона вміє все, за що не візьметься. Власне, коли ми вдвох, нам ніхто не потрібен. Я з нею щасливий” – стверджує Євген Кирилович. (Публічні люди, 24 лютого 2005 р.).

Перша дружина МарчукаЛідія Іванівна за спеціальністю інженертехнолог молочної промисловості. У Євгена Кириловича два синиТарас і Вадим (заступник директора з кадрових питань ресторану Харлейклаб) і троє онуків.

Захоплення

Євген Кирилович любить час проводити в Інтернеті. Кажуть, що кілька років тому за цим заняттям він проводив тричотири години в добу. Євген Кириловичодин з перших українських політиків, який створив персональну вебсторінку. Грає на баяні. Займається ранковим бігом, плаває в басейні, відвідує тенісний корт. У молодості мав другий розряд з боксу. Євген Марчук каже, що має в своїй бібліотеці всю європейську і світову класику. Любить слухати джаз, так як в ньому, за словами Євгена Кириловича, багато імпровізації. Володіє англійською та німецькою мовами.

загрузка...

Реклама

загрузка...

Поширюйте матеріал

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Реклама