Олексій Ковжун – відомий медіа-аналітик, громадський діяч та політичний консультант. Він працював над візуальною складовою кампанії Юлії Тимошенко, був причетний до написання програми партії “Національний корпус”, а також є одним з організаторів акцій “Хто замовив Катю Гандзюк?”. 

Журналісти ІНФОРМАТОРа зустрілися з Олексієм для того аби обговорити повернення бранців Кремля до України, активізм та нову політичну реальність, в якій опинилися вітчизняне суспільство й держава.

Про що може свідчити звільнення українських полонених та моряків? 

-- Реклама --

Будь-які перемовини з Росією зазвичай призводять до її виграшу, адже у них є стратегія. Росіяни керують державою в режимі спецоперацій, ведуть війну в режимі спецоперацій і міжнародні перемовини також ведуть в режимі спецоперацій. Бо там на цьому розуміються.

Бранці Кремля
Зустріч бранців Кремля в аеропорту Бориспіль. Фото: Укрінформ

Я неймовірно заздрю Сергію Стерненку, в якого є чітка позиція з приводу обміну. Він зустрічав наших полонених і після цього запитав в мене: «Ну, що скажеш?». Я ввімкнув експерта: «З одного боку так, а з іншого – так…». На що він відповів: «Мені начхати на нюанси. Я щасливий, що наші хлопці повернулися додому».

Очевидно, що головними фігурантами цього обміну були лише двоє осіб: російський оперативник та бойовик, причетний до збиття малайзійського Боїнга. Оскільки для Росії зовнішня політика є продовженням внутрішньої, для них дуже важливо показати, що вони «не прогнулися». У Росії вимагали повернути українських моряків без будь-яких зворотних зобов’язань. Саме тому вони домагалися включення моряків до переліку осіб на обмін.

З цього обміну й Зеленський отримав свій зиск. Ми пам’ятаємо, як він показував стрічку, подаровану батьками полонених, та казав: «Я постійно про них думаю і не зніму браслет, поки моряків не випустять».

Але найбільший зиск від обміну, ясна річ, отримали люди, які вирвалися зі страшного полону, середньовічних тортур і Колимського «бєлого ада».

Яка в цьому процесі роль Віктора Медведчука?

Роль Медведчука в тому, що він пішов у сраку. Бо виявилося, що прекрасно можна обійтися і без нього.

Зеленський, мабуть першим в українській політиці, заявив про факти іноземного фінансування «Опозиційної платформи – «За життя». Я з цікавістю чекаю продовження цієї історії. Раніше за такі слова нас з вами затягали би по судах. А тепер я цитую президента, а ви цитуєте мене, що цитує президента. І тому всі судові позови нехай надсилають саме йому.

Тобто ви очікуєте, що Зеленський і його представники  будуть намагатися якось покарати Медведчука? 

Як кажуть медики: «Будемо спостерігати в динаміці». Дуже важливим і дуже показовим, що цей обмін відбувся без будь-якої участі Медведчука. Вони там з Рабіновичем вимахували салом, верзли якусь маячню. Зараз, як кажуть в певних колах, «вони ніхто і звати їх ніяк».

NewsOne збираються позбавити ліцензії. Що буде з медіа-активами Медведчука?

Коли  за часів Порошенка відбувалися переслідування ZIK, NewsOne, 112 Україна, ми знали завчасно, що вони домовляться. Адже йдуть вибори і їх «нагнуть» для того, аби просувати певні політичні сили. Що буде зараз? Цікаво.

В сьогоднішній конфігурації української політики у Зеленського є абсолютно фантастичне місце, якого не було ще ні в кого. Він має, умовно кажучи, абсолютно ідеологічну «партію капітуляції» [ОПЗЖ – ред.], яка хоче дружити з Росією, знімати з неї санкції, говорити російською і вести з ними перемовини. І при цьому є «партія війни» – «Європейська солідарність». Петро Порошенко, несподівано для себе, опинився головою ідеологічної партії,  і зараз в Україні він відіграє роль «головного націоналіста». І поміж цих двох напрямків все, що робить Зеленський, видається поміркованим, розважливим та конструктивним.

Зважаючи на цю характеристику, де в цій системі координат перебуває партія «Голос»?

Я з цікавістю спостерігаю за «Голосом», адже в них найсимпатичніший список, по якому в Раду пройшла значна кількість дуже поважних людей. Вони займають досить чітку позицію, але важливо зазначити – їх всього 20 депутатів в парламенті. Парламентська архітектура сьогоднішньої влади є абсолютно унікальною для української історії. Такого ще не було, щоб одна партія могла утворити абсолютну більшість в Раді і, теоретично, могла не зважати на інших.

Чи є у вас острах, що «Слуга народу» може якось узурпувати владу, адже всі необхідні важелі для цього в Зеленського є?

Такого ще не було, щоб була відсутня система стримування і противаги, але в мене немає побоювання щодо диктатури. По-перше, українцям диктатура не властива. Ми добре вміємо вправлятися навіть з натяком на неї – це показали події 2013-2014 років. По-друге, я наведу вам конкретний приклад, чому це неможливо. Для того, щоб керувати ротою солдатів, а це 100 людей, потрібен командир роти, старшина роти, замполіт, 4 командири взводів. В кожному взводі має бути 2 чи 3 командири – це досить багато керівників, щоб впоратися з сотнею людей, які їдять те саме, сплять в одному місці і не можуть вийти з цього місця без дозволу когось з офіцерів чи сержантів.

254 особи – це дві з половиною роти і вони одягнені по-різному, не сплять в одному місці і керувати ними набагато важче. От нам з вами легко домовитися, а як тільки з’являється третя людина, виникає мерехтіння мікрогруп, бо ми з вами хочемо каву, а ваш фотограф хоче мінералку, а потім ви обидва хочете солодке, а я хочу з’їсти щось солоне. В такій ситуації завжди є дві мікрогрупи, а коли вас 254 депутати – кількість мікрогруп зашкалює.

Партії, які не пройшли цього разу в парламент: “Самопоміч”, “Свобода”, “Сила і Честь”, “Рух нових сил” – чи є в них майбутнє?

Під час цих виборів відбулося неймовірне чудо. Уявіть собі: є дорослі люди, які багато років керують країною і шматують її. Вони мають досвід, людський, фінансовий і силовий ресурс, а тут їм кажуть: «Ідіть у сраку», а вони відповідають: «Добре, а можна я речі зберу?». Це фантастика.

Частина колишніх політиків щось собі придумає. Та зараз вони, як кажуть лікарі, не створюють «ні запаху, ні виділень».

ВО «Свобода» спільно з іншими правими партіями показали надзвичайно низький результат, їх обігнала навіть «Партія Шарія». Чому такі відомі прізвища: Ярош, Тягнибок, Білецький й інші висунулися, але так мало набрали?

Прийнято вважати, що націоналістичний електорат складає близько 10-12 %. Якщо ми складемо результати об’єднаного списку ВО «Свобода», де були всі перелічені вами особи, з результатом партії Порошенка – отримаємо цей відсоток.

Андрій Білецький, Олег Тягнибок, Дмитро Ярош та Руслан Кошулинський – лідери “Об’єднаних націонналістів”

Це досить несподівано для всіх, для Петра Порошенка так точно, адже він опинився на крайньому правому «фланзі» і став ультранаціоналістом в українській політиці. Я не знаю наскільки йому комфортно у «френчику Бандери», але прикол в тому, що він не може від нього звільнитися. Його партія здобула такий результат на голосах патріотів, націоналістів, ветеранів, волонтерів і військових.Але тепер екс-президент заручник цієї позиції.

Я помічав у деяких українських націоналістів ідеї про так зване «славянское триединство» і такі собі мрії про єдність з росіянами і білорусами на базі етнічності. Як ви це прокоментуєте, будучи людиною, дотичною до правих рухів? 

Таких людей до війни було більше. Я зустрічав на «передку» [передова – ред.] росіян, що приїхали воювати за Україну. Я зустрічав шведів, німців, французів, дуже багато грузинів, молдован. Кого я не зустрічав, так це етнічних українців з Росії, яких по різним оцінкам там від 3 до 14 мільйонів. І це ще раз нагадує нам про те, що нація це уявна спільнота, яка існує в нашій свідомості.

Акція під Офісом президента за надання громадянства іноземним добровольцям, які воювали в лавах українського війська. Фото: Укрінформ

Саме свідомість є більш важливою, ніж кров. Ми бачимо етнічних українців, які є послідовними україножерами, чи живуть вони в Росії, чи в Україні. Ми пам’ятаємо, що першим вбитим на Майдані став Сергій Нігоян, етнічний вірменин, який став українською іконою. Наша війна ведеться не за території і навіть не за населення, вона ведеться за сенси і ідентичність, які є набагато більш важливими, ніж етніка. Це насправді неймовірно.

Вас часто можна побачити на різноманітних вуличних акціях і судових засіданнях. Наскільки я розумію, ви співпрацюєте з організаціями «Речовий доказ» і «Гонор». Яка ваша роль у цих рухах?

Раніше я не мав великого досвіду вуличної політики. Як і у багатьох, він обмежувався Помаранчевим Майданом і Революцією Гідності. Вулична політика – не моя стихія. Я людина радше кабінетна і тільки щось надзвичайне може мене змусити вийти на вулицю. Але напад на мою подругу Катерину Гандзюк відкрив особисто мені масштаби нападів на активістів, які відбуваються по всій країні. Я усвідомив, що це – не серія нападів, це один напад. Ситуація така ж, як на Майдані, коли розстрілювали Небесну Сотню автоматними черги. У випадку з активістами – це не 60 замахів, а один, розпорошений у часі і просторі. Це змусило мене брати участь у вуличних акціях.

Наскільки походи на судові засідання, акції протесту, дієві, як інструмент впливу на державні інституції?

Для нас смерть Катерини Гандзюк – персональна історія і ми вирішили, що ми не дамо про неї забути. Ми не відчепимося, не відступимо, а будемо пресувати. Ця історія вже більше, ніж історія просто про Катю Гандзюк. Це історія про Україну, про кланові змови. Ми бачимо, що за статистикою, кількість нападів в провінційних регіонах значно зменшилася. У негідників було відчуття безкарності: “менти прикриють, або прокурор допоможе, а потім вже і забудуть”.

Катя Гандзюк
Акція під Адміністрацією Президента Порошенка проти переслідування та нападів на громадських активістів

Ми бачимо свою місію саме в тому, щоб не забули. Щоб ця історія стала застереженням для виконавців, які вже не будуть за мізерні гроші погоджуватися на такі страшні злочини.

В організаціях «Хто Замовив Катю Гандзюк?», «Речовий доказ», «Гонор» люди працюють на волонтерських засадах чи у вас є якісь джерела фінансування?

Всі працюють як волонтери. Я, наприклад, давно вже не скидувався грошима на футболки – не було потреби. Люди самі координуються в численних чатах. Наприклад, нещодавно треба було відправити 20 футболок на якусь європейську асамблею. Хтось написав «на це є гроші», тобто вже скинулися самі.

Насправді, коли не робиш організований «підвоз» людей (як це роблять деякі політичні сили), коли не робиш масові акції, то і великі кошти не потрібні.

В Україні стрімко набрав популярності «лівий» рух, зокрема фемінізм і те, що називається «боротьбою за права ЛГБТ». Звідки це з’явилося і яка природа цього руху?

Щодо історії з ЛГБТ, на мій погляд, цей рух не є органічним. Ті, кого прийнято називати «ЛГБТ–активісти» є людьми, які працюють на роботі. Поки що не сформований запит всередині самої ЛГБТ– тусовки.

Коли в 2014 році в Києві готувався “Марш рівності”, до мене звернулися силовики за консультацією – як зменшити ризики зіткнень. Ми провели зустріч з організаторами, на якій я їм порадив провести не “Марш рівності”, а “Марш гідності” та показати, що учасники ходи не протиставляють себе всій країні. Бо в моїй країні йде війна, а вони говорять про якусь там рівність. Казав, подайте нам сигнал, що ви (представники ЛГБТ-спільноти) є частиною суспільства і саме так ви отримаєте бажану вам рівність! Якщо ви пройдете повз російське посольство з написом «це в Києві геї, а в Кремлі п*дараси», то ви отримаєте безліч лайків і вам не буде потрібна оця поліцейська охорона, бо вас будуть охороняти ветерани і люди, що пройшли Майдан. Організатори прайду відповіли, що не хочуть політизувати свій рух.

КиївПрайд
Акція за права сексуальних меншин у Києві

Складається враження, що ці рухи відбуваються у вакуумі, вони не враховують загальнонаціональний контекст. У суспільства є якась своя проблематика і тут виходять якісь люди з зовсім іншою аджендою, неначе вони прилетіли з Марсу.

Наступного року мій брат та батько пішли підтримати «КиївПрайд». Брат із військовою аптечкою (про всяк випадок), а батько, як личить старому хулігану – у футболці «Я живу на своїй Богом даній землі». Через цей напис його обшукали. На прайді хтось спитав батька, чому він прийшов. Він відповів: “У мене двоє синів, вони одружені, але якщо б вони були б геями, то я все одно ними б пишався. Тому і вирішив, що маю тут бути”.

На мій погляд, коли гей-спільнота по-справжньому усвідомить себе частиною українського суспільства, то вони отримують ті права, за які вони марширують. Дуже важливим моментом є поява спілки ЛГБТ–ветеранів війни. Це дуже позитивний сигнал. Ми маємо бути вдячні цим людям. Неважливо, що вони роблять у себе в спальні. Вони проливали свою і ворожу кров задля того, щоб ми з вами могли тут сидіти і пити каву.

Якщо сенс Росії це «рускій мір», то який сенс має Україна?

«Рускій мір» спрямований в минуле: «приростает Россия землями, Иван Грозный Казань брал, а там Петр I, который Мазепе вашему навалял», а потім «Николай II, который был хороший, Сталин тоже хороший, а тут и Иисус, который россиянин, а тут Ленин бессмертный». Вся ця мазута, яку вони вміщують собі в голові, спрямована в минуле. А ми спрямовані в майбутнє.

Мабуть, вперше за всю історію, зараз, під час цього «медового місяця» з владою, така умовна більшість українців вважає, що держава йде вірним шляхом. Зазвичай українці дуже недовірливо ставлять до держави.

Українська ідея – про майбутнє, про Україну, яка має бути, небесний Єрусалим, який буде побудований на київських схилах, а не про «діди-прадіди, щури-пращури», бо це маячня.

Нагадаємо, раніше ІНФОРМАТОР записав інтерв’ю з засновником видавництва «Zалізний тато» та митцем Дмитром Савченком про майбутнє української культури та книговидавництва.

Інтерв’ю готували – Дмитро Шутаєв, Максим Лиманський

фото – Максим Лиманський

для ІНФОРМАТОРа

загрузка...

Поширюйте матеріал

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.