Олексій Ковжун – відомий медіа-аналітик, громадський діяч та політичний консультант. Він працював над візуальною складовою кампанії Юлії Тимошенко, був причетний до написання програми партії “Національний корпус”, а також є одним з організаторів акцій “Хто замовив Катю Гандзюк?”. 

Журналісти ІНФОРМАТОРа зустрілися з Олексієм для того аби обговорити повернення бранців Кремля до України, активізм та нову політичну реальність, в якій опинилися вітчизняне суспільство й держава.

Про що може свідчити звільнення українських полонених та моряків? 

Будь-які перемовини з Росією зазвичай призводять до її виграшу, адже у них є стратегія. Росіяни керують державою в режимі спецоперацій, ведуть війну в режимі спецоперацій і міжнародні перемовини також ведуть в режимі спецоперацій. Бо там на цьому розуміються.

Бранці Кремля
Зустріч бранців Кремля в аеропорту Бориспіль. Фото: Укрінформ

Я неймовірно заздрю Сергію Стерненку, в якого є чітка позиція з приводу обміну. Він зустрічав наших полонених і після цього запитав в мене: «Ну, що скажеш?». Я ввімкнув експерта: «З одного боку так, а з іншого – так…». На що він відповів: «Мені начхати на нюанси. Я щасливий, що наші хлопці повернулися додому».

Очевидно, що головними фігурантами цього обміну були лише двоє осіб: російський оперативник та бойовик, причетний до збиття малайзійського Боїнга. Оскільки для Росії зовнішня політика є продовженням внутрішньої, для них дуже важливо показати, що вони «не прогнулися». У Росії вимагали повернути українських моряків без будь-яких зворотних зобов’язань. Саме тому вони домагалися включення моряків до переліку осіб на обмін.

З цього обміну й Зеленський отримав свій зиск. Ми пам’ятаємо, як він показував стрічку, подаровану батьками полонених, та казав: «Я постійно про них думаю і не зніму браслет, поки моряків не випустять».

Але найбільший зиск від обміну, ясна річ, отримали люди, які вирвалися зі страшного полону, середньовічних тортур і Колимського «бєлого ада».

Яка в цьому процесі роль Віктора Медведчука?

Роль Медведчука в тому, що він пішов у сраку. Бо виявилося, що прекрасно можна обійтися і без нього.

Зеленський, мабуть першим в українській політиці, заявив про факти іноземного фінансування «Опозиційної платформи – «За життя». Я з цікавістю чекаю продовження цієї історії. Раніше за такі слова нас з вами затягали би по судах. А тепер я цитую президента, а ви цитуєте мене, що цитує президента. І тому всі судові позови нехай надсилають саме йому.

Тобто ви очікуєте, що Зеленський і його представники  будуть намагатися якось покарати Медведчука? 

Як кажуть медики: «Будемо спостерігати в динаміці». Дуже важливим і дуже показовим, що цей обмін відбувся без будь-якої участі Медведчука. Вони там з Рабіновичем вимахували салом, верзли якусь маячню. Зараз, як кажуть в певних колах, «вони ніхто і звати їх ніяк».

NewsOne збираються позбавити ліцензії. Що буде з медіа-активами Медведчука?

Коли  за часів Порошенка відбувалися переслідування ZIK, NewsOne, 112 Україна, ми знали завчасно, що вони домовляться. Адже йдуть вибори і їх «нагнуть» для того, аби просувати певні політичні сили. Що буде зараз? Цікаво.

В сьогоднішній конфігурації української політики у Зеленського є абсолютно фантастичне місце, якого не було ще ні в кого. Він має, умовно кажучи, абсолютно ідеологічну «партію капітуляції» [ОПЗЖ – ред.], яка хоче дружити з Росією, знімати з неї санкції, говорити російською і вести з ними перемовини. І при цьому є «партія війни» – «Європейська солідарність». Петро Порошенко, несподівано для себе, опинився головою ідеологічної партії,  і зараз в Україні він відіграє роль «головного націоналіста». І поміж цих двох напрямків все, що робить Зеленський, видається поміркованим, розважливим та конструктивним.

Зважаючи на цю характеристику, де в цій системі координат перебуває партія «Голос»?

Я з цікавістю спостерігаю за «Голосом», адже в них найсимпатичніший список, по якому в Раду пройшла значна кількість дуже поважних людей. Вони займають досить чітку позицію, але важливо зазначити – їх всього 20 депутатів в парламенті. Парламентська архітектура сьогоднішньої влади є абсолютно унікальною для української історії. Такого ще не було, щоб одна партія могла утворити абсолютну більшість в Раді і, теоретично, могла не зважати на інших.

Чи є у вас острах, що «Слуга народу» може якось узурпувати владу, адже всі необхідні важелі для цього в Зеленського є?

Такого ще не було, щоб була відсутня система стримування і противаги, але в мене немає побоювання щодо диктатури. По-перше, українцям диктатура не властива. Ми добре вміємо вправлятися навіть з натяком на неї – це показали події 2013-2014 років. По-друге, я наведу вам конкретний приклад, чому це неможливо. Для того, щоб керувати ротою солдатів, а це 100 людей, потрібен командир роти, старшина роти, замполіт, 4 командири взводів. В кожному взводі має бути 2 чи 3 командири – це досить багато керівників, щоб впоратися з сотнею людей, які їдять те саме, сплять в одному місці і не можуть вийти з цього місця без дозволу когось з офіцерів чи сержантів.

254 особи – це дві з половиною роти і вони одягнені по-різному, не сплять в одному місці і керувати ними набагато важче. От нам з вами легко домовитися, а як тільки з’являється третя людина, виникає мерехтіння мікрогруп, бо ми з вами хочемо каву, а ваш фотограф хоче мінералку, а потім ви обидва хочете солодке, а я хочу з’їсти щось солоне. В такій ситуації завжди є дві мікрогрупи, а коли вас 254 депутати – кількість мікрогруп зашкалює.

Партії, які не пройшли цього разу в парламент: “Самопоміч”, “Свобода”, “Сила і Честь”, “Рух нових сил” – чи є в них майбутнє?

Під час цих виборів відбулося неймовірне чудо. Уявіть собі: є дорослі люди, які багато років керують країною і шматують її. Вони мають досвід, людський, фінансовий і силовий ресурс, а тут їм кажуть: «Ідіть у сраку», а вони відповідають: «Добре, а можна я речі зберу?». Це фантастика.

Частина колишніх політиків щось собі придумає. Та зараз вони, як кажуть лікарі, не створюють «ні запаху, ні виділень».

ВО «Свобода» спільно з іншими правими партіями показали надзвичайно низький результат, їх обігнала навіть «Партія Шарія». Чому такі відомі прізвища: Ярош, Тягнибок, Білецький й інші висунулися, але так мало набрали?

Прийнято вважати, що націоналістичний електорат складає близько 10-12 %. Якщо ми складемо результати об’єднаного списку ВО «Свобода», де були всі перелічені вами особи, з результатом партії Порошенка – отримаємо цей відсоток.

Андрій Білецький, Олег Тягнибок, Дмитро Ярош та Руслан Кошулинський – лідери “Об’єднаних націонналістів”

Це досить несподівано для всіх, для Петра Порошенка так точно, адже він опинився на крайньому правому «фланзі» і став ультранаціоналістом в українській політиці. Я не знаю наскільки йому комфортно у «френчику Бандери», але прикол в тому, що він не може від нього звільнитися. Його партія здобула такий результат на голосах патріотів, націоналістів, ветеранів, волонтерів і військових.Але тепер екс-президент заручник цієї позиції.

Я помічав у деяких українських націоналістів ідеї про так зване «славянское триединство» і такі собі мрії про єдність з росіянами і білорусами на базі етнічності. Як ви це прокоментуєте, будучи людиною, дотичною до правих рухів? 

Таких людей до війни було більше. Я зустрічав на «передку» [передова – ред.] росіян, що приїхали воювати за Україну. Я зустрічав шведів, німців, французів, дуже багато грузинів, молдован. Кого я не зустрічав, так це етнічних українців з Росії, яких по різним оцінкам там від 3 до 14 мільйонів. І це ще раз нагадує нам про те, що нація це уявна спільнота, яка існує в нашій свідомості.

Акція під Офісом президента за надання громадянства іноземним добровольцям, які воювали в лавах українського війська. Фото: Укрінформ

Саме свідомість є більш важливою, ніж кров. Ми бачимо етнічних українців, які є послідовними україножерами, чи живуть вони в Росії, чи в Україні. Ми пам’ятаємо, що першим вбитим на Майдані став Сергій Нігоян, етнічний вірменин, який став українською іконою. Наша війна ведеться не за території і навіть не за населення, вона ведеться за сенси і ідентичність, які є набагато більш важливими, ніж етніка. Це насправді неймовірно.

Вас часто можна побачити на різноманітних вуличних акціях і судових засіданнях. Наскільки я розумію, ви співпрацюєте з організаціями «Речовий доказ» і «Гонор». Яка ваша роль у цих рухах?

Раніше я не мав великого досвіду вуличної політики. Як і у багатьох, він обмежувався Помаранчевим Майданом і Революцією Гідності. Вулична політика – не моя стихія. Я людина радше кабінетна і тільки щось надзвичайне може мене змусити вийти на вулицю. Але напад на мою подругу Катерину Гандзюк відкрив особисто мені масштаби нападів на активістів, які відбуваються по всій країні. Я усвідомив, що це – не серія нападів, це один напад. Ситуація така ж, як на Майдані, коли розстрілювали Небесну Сотню автоматними черги. У випадку з активістами – це не 60 замахів, а один, розпорошений у часі і просторі. Це змусило мене брати участь у вуличних акціях.

Наскільки походи на судові засідання, акції протесту, дієві, як інструмент впливу на державні інституції?

Для нас смерть Катерини Гандзюк – персональна історія і ми вирішили, що ми не дамо про неї забути. Ми не відчепимося, не відступимо, а будемо пресувати. Ця історія вже більше, ніж історія просто про Катю Гандзюк. Це історія про Україну, про кланові змови. Ми бачимо, що за статистикою, кількість нападів в провінційних регіонах значно зменшилася. У негідників було відчуття безкарності: “менти прикриють, або прокурор допоможе, а потім вже і забудуть”.

Катя Гандзюк
Акція під Адміністрацією Президента Порошенка проти переслідування та нападів на громадських активістів

Ми бачимо свою місію саме в тому, щоб не забули. Щоб ця історія стала застереженням для виконавців, які вже не будуть за мізерні гроші погоджуватися на такі страшні злочини.

В організаціях «Хто Замовив Катю Гандзюк?», «Речовий доказ», «Гонор» люди працюють на волонтерських засадах чи у вас є якісь джерела фінансування?

Всі працюють як волонтери. Я, наприклад, давно вже не скидувався грошима на футболки – не було потреби. Люди самі координуються в численних чатах. Наприклад, нещодавно треба було відправити 20 футболок на якусь європейську асамблею. Хтось написав «на це є гроші», тобто вже скинулися самі.

Насправді, коли не робиш організований «підвоз» людей (як це роблять деякі політичні сили), коли не робиш масові акції, то і великі кошти не потрібні.

В Україні стрімко набрав популярності «лівий» рух, зокрема фемінізм і те, що називається «боротьбою за права ЛГБТ». Звідки це з’явилося і яка природа цього руху?

Щодо історії з ЛГБТ, на мій погляд, цей рух не є органічним. Ті, кого прийнято називати «ЛГБТ–активісти» є людьми, які працюють на роботі. Поки що не сформований запит всередині самої ЛГБТ– тусовки.

Коли в 2014 році в Києві готувався “Марш рівності”, до мене звернулися силовики за консультацією – як зменшити ризики зіткнень. Ми провели зустріч з організаторами, на якій я їм порадив провести не “Марш рівності”, а “Марш гідності” та показати, що учасники ходи не протиставляють себе всій країні. Бо в моїй країні йде війна, а вони говорять про якусь там рівність. Казав, подайте нам сигнал, що ви (представники ЛГБТ-спільноти) є частиною суспільства і саме так ви отримаєте бажану вам рівність! Якщо ви пройдете повз російське посольство з написом «це в Києві геї, а в Кремлі п*дараси», то ви отримаєте безліч лайків і вам не буде потрібна оця поліцейська охорона, бо вас будуть охороняти ветерани і люди, що пройшли Майдан. Організатори прайду відповіли, що не хочуть політизувати свій рух.

КиївПрайд
Акція за права сексуальних меншин у Києві

Складається враження, що ці рухи відбуваються у вакуумі, вони не враховують загальнонаціональний контекст. У суспільства є якась своя проблематика і тут виходять якісь люди з зовсім іншою аджендою, неначе вони прилетіли з Марсу.

Наступного року мій брат та батько пішли підтримати «КиївПрайд». Брат із військовою аптечкою (про всяк випадок), а батько, як личить старому хулігану – у футболці «Я живу на своїй Богом даній землі». Через цей напис його обшукали. На прайді хтось спитав батька, чому він прийшов. Він відповів: “У мене двоє синів, вони одружені, але якщо б вони були б геями, то я все одно ними б пишався. Тому і вирішив, що маю тут бути”.

На мій погляд, коли гей-спільнота по-справжньому усвідомить себе частиною українського суспільства, то вони отримують ті права, за які вони марширують. Дуже важливим моментом є поява спілки ЛГБТ–ветеранів війни. Це дуже позитивний сигнал. Ми маємо бути вдячні цим людям. Неважливо, що вони роблять у себе в спальні. Вони проливали свою і ворожу кров задля того, щоб ми з вами могли тут сидіти і пити каву.

Якщо сенс Росії це «рускій мір», то який сенс має Україна?

«Рускій мір» спрямований в минуле: «приростает Россия землями, Иван Грозный Казань брал, а там Петр I, который Мазепе вашему навалял», а потім «Николай II, который был хороший, Сталин тоже хороший, а тут и Иисус, который россиянин, а тут Ленин бессмертный». Вся ця мазута, яку вони вміщують собі в голові, спрямована в минуле. А ми спрямовані в майбутнє.

Мабуть, вперше за всю історію, зараз, під час цього «медового місяця» з владою, така умовна більшість українців вважає, що держава йде вірним шляхом. Зазвичай українці дуже недовірливо ставлять до держави.

Українська ідея – про майбутнє, про Україну, яка має бути, небесний Єрусалим, який буде побудований на київських схилах, а не про «діди-прадіди, щури-пращури», бо це маячня.

Нагадаємо, раніше ІНФОРМАТОР записав інтерв’ю з засновником видавництва «Zалізний тато» та митцем Дмитром Савченком про майбутнє української культури та книговидавництва.

Інтерв’ю готували – Дмитро Шутаєв, Максим Лиманський

фото – Максим Лиманський

для ІНФОРМАТОРа

загрузка...